Реставрація театру «Київська Опера»

Об’єкт дослідження територіально займає одне з ключових місць у забудові Подолу. Він розташований безпосередньо між видатними громадськими центрами, що відіграли вагому роль в історії міста, – Братським Богоявленським монастирем з Київською академією та Контрактовим будинком. З огляду на це відповідна ділянка, впродовж багатьох років дорадянського періоду перебуваючи у приватних руках, становила вельми цінну нерухомість, мала капітальну забудову та була місцем популярних комерційних закладів.

Відомо, зокрема, що за старовинним, ще середньовічним розплануванням Подолу існувала велика забудована садиба на розі вузенького безіменного проїзду попід муром Братського монастиря та більш широкою Воскресенською вулицею. На плані іл.5 її позначено номером 318. Ця садиба належала заможній київській родині Киселівських. Зокрема, наприкінці XVIII ст. та у перші десятиліття ХІХ ст. її власниками були спершу купець Іван Киселівський, а потім його син Григорій Киселівський5. Як видно з плану іл.5, уже на початку ХІХ ст. тут існував великий кам’яний будинок по фронту Воскресенської вулиці (її позначено на плані літерою «L»). Ця вулиця проходила повз парафіяльний Воскресенський храм (ділянка 398 на плані іл.5; не зберігся).

Унаслідок нищівної пожежі 1811 року значна частина забудови Подолу згоріла, проте основні споруди на ділянці Івана Киселівського збереглися. Про це свідчить план іл.6, складений міським архітектором Андрієм Меленським невдовзі після пожежі. Утім, наріжну будівлю все одно довелося розібрати внаслідок реалізації нового генерального плану розбудови Подолу, розробленого В. Гесте (іл.7). Цей план передбачив утворення просторої вулиці вздовж Братського монастиря – фактично, її ширина сягнула торця великої кам’яниці Киселівського. Вона отримала назву Набережно-Микільська – від храму Св. Миколая поблизу берегу Дніпра, до якого вона вела (тепер вул. Григорія Сковороди). Цю вулицю перетинала нова магістраль, прокладена під дещо іншим кутом, ніж колишня вул. Воскресенська. Її спершу назвали Костянтинівською, проте у 1869 р. ця назва перейшла до паралельної вулиці, а щойно згадану перейменували на Межигірську («ибо вовсе не проходит близ церкви Царя Константина, а ведет в м. Межигорье, известное по истории заселение»6). Характерною особливістю нового планування наріжної садиби стало утворення в її обрисах внутрішнього прямого кута. Це було пов’язано з неодмінним наміром В. Гесте підкреслити чіткі прямокутні межі нової центральної площі Подолу (теперішня Контрактова пл.). Зрештою, у власності родини Киселівських опинилися як наріжна садиба, так і прилеглі до неї ділянки з боку Набережно-Микільської та Межигірської вул.

У 1826 р. купця І. Киселівського було урочисто поховано біля Успенської церкви на Контрактовій пл. Того ж року його син Григорій, колишній київський бургомістр, отримав посаду київського війта, тобто очолив міське самоврядування за старовинним Магдебурзьким правом. Утім, йому судилося стати останнім з війтів, бо уже в грудні 1834 р. цар Микола І скасував Магдебурзькі привілеї для Києва7. Доводиться визнати, що приводом для цього стали карні справи, упродовж тривалого часу збуджувані проти членів Київського магістрату через різні фінансові зловживання. Проте особисто Г. Киселівського судові переслідування не зачепили, і він продовжував володіти цінною садибою на Подолі. Основною будівлею тут залишалася двоповерхова з підвалами кам’яниця, верхній поверх якої був житловим, а нижній віддавався в оренду під торговельні заклади. Вважалося, що «в ньому містилися під час контрактів найкращі крамниці»8.

Впродовж подальших років садибою володіли наступні покоління родини – Григорій та Андрій Григоровичі, потім Микола Киселівський, за ним його сини Микола і Іван Миколайовичі. На частині ділянки  з боку  вул. Набережно-Микільської було споруджено одноповерховий кам’яний чільний будинок в стилі класицизму (див. план іл.8). Що ж до головного двоповерхового будинку, то його було розширено прибудовою до лівого крила, яка використала внутрішній кут у обрисі ділянки (див. план іл.9). Вигляд, якого набула споруда, зафіксований  на  обмірних  кресленнях  1882 р., виконаних «кондуктором шляхів сполучень» Тарасом Петровим (іл.14).

У 1875 р. на замовлення братів Киселівських було споруджено двоповерховий цегляний флігель ліворуч від основного будинку, по фронту вул. Межигірської9. У червні 1882 р. ці домовласники планували надбудувати другий поверх над флігелем по вул. Набережно-Микільській (іл.15). Проте невдовзі, у 1883 р., вони продали свою нерухомість іншому власнику – відомому київському підприємцю, утримувачу фірми з торгівлі мануфактурою Ісаку Мойсейовичу Шварцману (1832–1914). Відтоді в підвалах будинку розміщувалися склади мануфактури, на  першому  поверсі – контора, фірмовий магазин та інші торговельні заклади, а на другому поверсі була велика квартира домовласника із залою для танців10. Варто уваги, що серед мешканців цієї квартири був син І. Шварцмана Єгуда Лейб (Лев) Ісакович, який набув світової відомості як філософ- ідеаліст Лев Шестов (1866–1938). Фото родини Шварцманів показане на іл.20, вигляд будинку за часів їхнього володіння – на іл.19.

На замовлення І. Шварцмана на території ділянки відбувалися деякі прибудови та реконструкції. Так, у 1889 р. було влаштовано невелику прибудову  до  головного  будинку  (іл.18)  та  розширено   флігель   по  вул. Межигірській (іл.17). У 1886 р. І. Шварцман збирався надбудувати другим поверхом будинок по вул. Набережно-Микільській, оформивши його у так званому цегляному стилі (з оформленням фасаду візерунком лицьової цегли; див. іл.16), проте згодом відмовився від цього наміру.

Комплекс будівель на ділянці І. Шварцмана залишався помітною ланкою забудови  Контрактової пл.  (див.  іл.49,  праворуч).  Після  смерті  І. Шварцмана садибу успадкували його нащадки. У 1910-і рр. у флігельному двоповерховому будинку по вул. Межигірській було розміщено єврейську синагогу під назвою «Морія» («Мойріо») від найменування відомої біблійної гори в Єрусалимі11.

У 1919 р. більшовицьким декретом в Україні було націоналізовано всю прибуткову нерухомість. Того ж року внаслідок численних обстрілів і руйнацій, пов’язаних з Громадянською війною та інтервенціями, було спалено головний будинок на садибі Шварцманів. Його руїни було розібрано на цеглу. Флігелі з боку вул. Набережно-Микільської та Межигірської вціліли (див. план іл.11).

Упродовж перших років радянської влади синагога «Морія» продовжувала орендувати будівлю по вул. Межигірській, 2. Проте у травні 1922 р. просто в її приміщенні були заарештовані органами ДПУ члени сіоністської соціалістичної партії «Цеірей-Ціон», які проводили тут нелегальні збори12. Через два роки по тому губернська комісія з ліквідації релігійних установ (Губліквідком) звернулася до НКВС по санкцію на закриття синагоги та передачу вивільненого приміщення профспілці харчової промисловості «Харчосмак» під клуб13. Саме після отримання цієї санкції на території досліджуваної ділянки розпочалася культурна діяльність серед працівників-харчовиків (іл.22). Нагадаємо, що у 1919 р. радянська  влада  перейменувала  Контрактову  площу  на  Червону,  а   вул. Межигірській було надано назву вул. Переця (хоча її у багатьох джерелах продовжували називати Межигірською). Перейменували навіть історичну місцевість Поділ: її почали називати Петрівкою за прізвищем голови ВУЦВК, «всеукраїнського старости» Григорія Петровського.

Наприкінці 1920-х рр., після подолання руйнівних наслідків Громадянської війни, у Києві розпочалося широке будівництво нових об’єктів, зокрема, закладів культури і просвіти. При цьому в архітектурному вирішенні новобудов переважав підкреслено раціональний стиль конструктивізм, що його тогочасні теоретики протиставляли

«буржуазним занепадницьким» стилям.

Профспілка харчовиків (м’ясорибоконсервної промисловості) ухвалила використати як місце наявного двоповерхового будинку, так і територію зруйнованої будівлі для спорудження нового клубу «Харчовик». Розробку відповідного архітектурного проекту було замовлено відомому київському зодчому М. Шехоніну (іл.25).

Микола Олексійович Шехонін (1882–1970) – архітектор і педагог, отримав освіту в Петербурзькому інституті цивільних інженерів. Жив і працював у Києві з 1908 р., виконав численні проекти житлових і громадянських споруд, витримані у різноманітних стилях (серед його доробку – житлові будинки по сучасних вул. Саксаганського, 57 і 78, Паньківській, 8, Гоголівській, 50, військовий ліцей по бульвару Лесі Українки та ін.). За радянського часу продовжував будівну діяльність, викладав у Київському художньому інституті. Під час нацистської окупації залишався в Києві, згодом емігрував і помер у Аргентині.

Починаючи з 1929 р., зодчий підготував кілька варіантів майбутньої будівлі (варіант  1931 р.  наведений  на  іл.24).  Високий  професіоналізм  М. Шехоніна спонукав його до ретельного врахування особливостей архітектурного середовища. Тож, у цілому формально дотримуючись засад конструктивізму, він уникав створення нового композиційного акценту площі поряд з дзвіницею Братського монастиря, узгодив з прилеглими комплексами пластику фасадів і силует нової будівлі. Найбільш високу частину клубної споруди було зосереджено ближче до вул. Спаської, неподалік від масивного дореволюційного прибуткового будинку. Безпосередньо на Червону площу виходив заокруглений об’єм, увінчаний приземкуватим куполом, що нагадувало про традиції класицизму і добре сполучалося з Контрактовим будинком. Водночас архітектор прагнув створити засобами конструктивізму цікавий об’єкт, позбавлений монотонності й насичений виразними геометричними елементами.

У 1930 р. було знесено двоповерховий флігель (іл.23) та розпочато будівельні роботи. Їх виконував трест «Житлокоопбуд» під авторським наглядом М. Шехоніна. У 1931 р. відбулася кладка значної частини стін (іл.26), наприкінці 1932 р. об’єкт обсягом понад 33 тисячі кубометрів був в основному готовий (іл.27).

Будівля функціонально поділялася на два об’єми – театральну та клубну частину (іл.32). Театральна  частина  була  зосереджена  вздовж  вул. Межигірської та простягалася в напрямку південний схід – північний захід; з північно-західного боку містилася сцена з відповідною надбудовою, а з боку вул. Спаської будівля отримала оригінальний фасад з напівциліндричним фланкуванням (іл.61). Глядачева зала для зібрань членів профспілки харчовиків, публічних лекцій, театральних вистав і кіносеансів була розрахована на 1000 місць (партер та балкон). Клубна частина зосереджувалася вздовж вул. Набережно-Микільської, тут були передбачені приміщення для адміністрації, громадської роботи, різноманітних гуртків, а також спортивна зала (на правому фланзі першого поверху). Обидві частини сполучував круглий у плані центральний об’єм з головним входом, завершений куполом. На першому його поверсі містився вестибюль, на другому – танцювальна зала. При круглому об’ємі було влаштовано  три  сходових  клітини,  розташованих  у  плані  під  кутом  120 градусів одна від одної. Двоє сходів вели до  театральної  частини,  одні – до клубної. Загалом передбачалося, що клуб одночасно може обслуговувати до 2 тисяч відвідувачів. Кошторисна вартість споруди склала 1 млн. 350 тис. крб.14

В первинному  об’ємно-просторовому  вирішенні  клубної  будівлі  М. Шехонін намагався якнайбільше сприяти природному денному освітленню основних приміщень. Так, ступінчаста композиція дозволяла влаштувати в заокругленій частині вікна для освітлення танцювальної зали, на південно-західній стіні – вікна для освітлення глядачевої зали.

Хоча у 1933 р. будинок клубу «Харчовик» уже було закінчено і заклад міг розпочати свою діяльність, невдовзі М. Шехонін мусив переробити проект і розпочати реконструкцію щойно зведеної будівлі. Саме в цей час радянські ідеологи радикально змінили своє ставлення до стилю конструктивізм. Його адептів звинувачували у буржуазному формалізмі, в тому, що вони начебто приховують від трудящих багатства архітектурної спадщини. Зокрема, стосовно досліджуваного об’єкта було зроблено закид: «Архітектурно незадовільні з незнайденими пропорціями – клуб харчовиків на Петрівці, клуб та їдальня Н-ського полку, а до цих споруд ми можемо в повинні ставити підвищені вимоги, бо тут можливості та умови роботи авторів проекту були сприятливі, а якість будівних робіт – задовільна»15.

Архітекторові М. Шехоніну довелося «реагувати на критику» та вживати заходів до «збагачення» декору фасадів та інтер’єрів. Макет одного з варіантів зміненого проекту показаний на іл.28. Відповідні роботи відбулися у 1934–1935 рр. (іл.29). Унаслідок їх проведення було скасовано ступінчасту композицію центральної заокругленої частини й фасаду по Межигірській вул., чільні стіни тут привели до одної площини. Відповідно було замінено купол зі збільшенням його діаметру (до того ж, як виявилося, дерев’яні конструкції куполу були уражені домовим грибком16). Суцільні огорожі балконів, що сприяли цілісному сприйманню всього конструктивістського об’єму, замінили на більш традиційні, з балясинами. Незвичні круглі вікна обабіч головного входу поміняли на прямокутні. Заокруглену частину фасаду обробили подобою пілястрів, а нижче від карнизу куполу вмістили ліпні орнаментні вставки.

В інтер’єрах було виконано ускладнені архітектурні деталі пілонів, сходів тощо; використано численні електроосвітлювальні прилади. Вигляд вестибюля у 1930-і рр. показаний на іл.33, вигляд глядачевої зали – на іл.34.

У 1936 р. реконструкцію було в основному завершено (іл.30); у наступні роки здійснювалося подальше «збагачення» фасадів (іл.31). Разом з тим, Будинок культури харчовиків здобув велику популярність серед мешканців Подолу, ставши провідним культурним центром району.

Під час нацистської окупації 1941–1943 рр. будинок не зазнав значних ушкоджень (іл.35). Одразу після визволення Києва заклад поновив свою діяльність (іл.36). Він отримав статус відомчого Палацу культури. Було розроблено широку програму його діяльності, створено низку нових гуртків, улаштовано окремий кінозал. Відомо, що упродовж 1957 р. над новим оформленням інтер’єрів Палацу працював художник-монументаліст Григорій Овксентійович Довженко17. Він виконав тут орнаментально- декоративне оздоблення (розпис, рельєф, ліплення) загальною  площею  169 кв. м, зокрема, орнаментальне обрамлення порталу сцени, орнаментальне обрамлення ложі. Стилістично ці прикраси відповідали канонам соціалістичного реалізму.

У 1950-х – 1970-х рр. діяльність Палацу культури отримала широке визнання, його колективи було удостоєно численних відзнак. Докладніше про це можна дізнатися у Додатку. Тут проводилися різноманітні заходи (зокрема, традиційні новорічні концерти для дітей), відбувалися навіть гастролі відомих театрів – приміром, у 1970-і рр. московський Театр на Малій Бронній показував  тут  спектакль  «Три  хвилини  Мартіна  Гроу»  Г. Боровика за участю Л. Броньового.

З часом деякі деталі фасадів будинку змінювалися. Приміром, на початку 1960-х рр. було демонтовано огорожу балкону на заокругленій частині фасаду і самий цей балкон утратив функціональне призначення (іл.37). Пізніше демонтували парапет над підвищеним об’ємом на розі Червоної пл. та колишньої Набережно-Микільської вул., яка з 1973 р. носить ім’я українського філософа Григорія Сковороди (іл.38).

Наступний етап перетворення будівлі розпочався наприкінці 1970-    х рр. Спершу було істотно перероблено фасади. У цей час за конструктивізмом уже визнавали певні художні переваги, тож реставрація фасадів, проведена під керівництвом архітектора  Олега  Граужіса,  до  1980 р. відновила лаконічну стриманість багатьох деталей, чистоту геометричних форм. На зовнішніх фасадах були повністю прибрані всі

«класичні» елементи на зразок сандриків, балясин, облямувань прорізів, ліпних вставок тощо (поодинокі зразки таких оздоб можна нині бачити лише на тильному фасаді об’єму вздовж вул. Межигірської – див. іл.63). Вікна обабіч головного входу знову зробили круглими. Балкон на опуклій частині фасаду отримав легкі металеві перила.

Тоді ж було вирішено перейменувати заклад на Палац культури

«Славутич» (зі збереженням підпорядкування міськкому профспілки робітників харчової промисловості). Відповідний напис з’явився на чільній стіні будівлі, нижче від куполу. Водночас над фасадом наріжного об’єму розмістили назву і логотип Театру естради (іл.40, 41). Цей новий творчий колектив, очолюваний режисером Віталієм Малаховим, відкрився в приміщенні Палацу культури «Славутич» виставою «Я – Київ» за твором В. Коротича. У подальшому Театр естради користувався сценою Палацу чотири дні на тиждень.

Між тим тривали ремонтно-реставраційні роботи у приміщеннях Палацу. До 1987 р. велося переобладнання театральної частини (на кілька років довелося закрити головну залу, і з 1985 р. Театр естради залишив приміщення Палацу культури «Славутич»). Було істотно змінено конструкцію балкону (іл.76); стеля зали отримала нове ліплене оформлення (іл.79). Далі проводився ремонт центрального об’єму: круглої зали, вестибюлю, гардеробів. Були використані нові обличкувальні матеріали для стін та підлоги. Прикрасою вестибюля стало художнє панно «Поділ», де відображено численні пам’ятки і постаті, що символізують видатне значення історичного Подолу (іл.71).

Нові економічні реалії доби незалежної України призвели до значного скорочення у «Славутичі» клубної, гурткової роботи. Зрештою, відомче підпорядкування закладу стало анахронізмом, і у 1993 р. його було перетворено на Київський міський центр мистецтв «Славутич». У середині 1990-х рр. у приміщенні центру діяв Київський літературно-музичний театр-студія «Діалоги». Зрештою, у 1998 р. тут було розміщено колектив Державного дитячого музичного театру, заснованого ще у 1982-му. Одночасно з переведенням цей театр об’єднали з Київським театром класичного балету, утворивши Київський державний музичний театр для дітей та юнацтва. Таким чином, колишня клубна споруда стала театральною, і на фасаді з’явився новий лаконічний напис «Музичний театр». Колишню спортивну залу перетворили на приміщення для балетних репетицій (іл.82). Варто уваги, що у 1998–2005 рр. головним балетмейстером театру був видатний актор і режисер-хореограф, народний артист СРСР Валерій Ковтун.

Упродовж весни-осені 1998 р. тривали роботи по пристосуванню сценічної зали до нових потреб (зокрема, улаштування належної оркестрової ями – іл.77), і у листопаді того ж року театр розпочав свої виступи у новому приміщенні казковою оперою «Пастка для Відьми» (композитор І. Щербаков та режисер М. Мерзликін були удостоєні за цю постановку Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка 1999 р.).

У 2002 р. театр з нагоди 20-річчя заснування отримав статус академічного. Від 2005 р. він має назву «Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва» (останнім часом використовується також скорочений бренд «Київська опера»). Театр продовжує активну творчу діяльність.

Нинішній стан будівлі підтримується поточними ремонтними роботами. Фасади в основному відповідають стану, який склався після реставрації О. Граужіса (іл.47–55, 57–67). На стінах та огорожах балконів подекуди розміщено театральні афіші, рекламні банери. У ряді випадків змінено заповнення віконних прорізів.

Серед елементів інтер’єру, що мають історичну вагу, можна відзначити, зокрема, характерні композиції пілонів у вестибюлі (іл.69) та гардеробі (іл.72, 73), опорні конструкції балкону (іл.78), своєрідні дерев’яні або металеві деталі сходів (іл.83–86) тощо. Відповідно до практичних потреб театру було відкориговано функціональне призначення багатьох приміщень, подекуди влаштовано нові перегородки. Актуальне планування поверхів досліджуваного об’єкта за матеріалами БТІ наведено на іл.43–46.

Упритул до північно-східного торця досліджуваної будівлі зберігається колишній одноповерховий флігель садиби Киселівських, зведений у першій третині ХІХ ст. (нинішня адреса – вул. Григорія Сковороди, 1). Певний час він перебував складі комплексу підприємства

«Промарматура». Його теперішній  стан близький до  аварійного  (іл.68, 87, 88), хоча ця старовинна будівля становить незаперечну архітектурну й історичну цінність.

Досліджуваний будинок колишнього клубу «Харчовик» залишається важливим елементом архітектурного комплексу Контрактової пл. (про його місце в панорамах Подолу можна судити за іл.89–91). Він являє собою (принаймні зовні) цікавий і своєрідний зразок узгодження стилю конструктивізм з історичним містобудівним оточенням, є видатним твором талановитого архітектора М. Шехоніна. Відповідно до свого пам’яткоохоронного статусу об’єкт вимагає у разі необхідності перетворень застосування засобів наукової реставрації.

ДОДАТОК

Мишко Д., Ігнаткін І., Лисенко М. Київ: Довідник-путівник. – К., 1958. – С.153–155.

Київський Палац культури профспілки робітників промисловості продовольчих товарів

На Подолі, на Межигірській вулиці, № 2, поруч з Контрактовим домом, у 1933 році було споруджено великий Палац культури робітників харчової промисловості. Тепер це Палац культури робітників промисловості продовольчих товарів. В ньому є всі умови для організації відпочинку трудящих та членів їх родин, а також для проведення серед них культурно-масової роботи. Тут є театральний зал на 900 глядачів, так званий Круглий зал для клубної роботи – на  500 чоловіків  і  кінозал  на 230 глядачів. Крім того, є лекційний зал на 250 місць і читальний зал при бібліотеці на 100 читачів.

В численних аудиторіях працюють: гуртки підвищення освіти та гуртки художньої самодіяльності, хорова капела, ізостудія для дорослих і дітей, духовий оркестр, оркестр народних інструментів, хореографічний гурток та інші. Театральна студія  Палацу  культури  працює  вже  понад  25 років і має в своєму складі два колективи – російський та український. Про її творчу зрілість свідчить складний і серйозний репертуар: В. Гусєв –

«Слава», П. Кальдерон – «С любовью не шутят», А. Симков – «Девицы- Красавицы», О. Корнійчук – «Загибель ескадри» і «Богдан Хмельницький».

На міському огляді художньої самодіяльності в 1957 році найвищу оцінку дістала театрально-музична композиція студії Палацу, присвячена 40-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції.

Широко провадиться в Палаці пропаганда наукових знань та обмін передовим виробничим досвідом підприємств промисловості продовольчих товарів. З грудня 1955 року Палац культури спільно з Київським обласним комітетом та республіканським правлінням Науково-технічного товариства харчової промисловості видає плакат «Трибуна передового досвіду».

В Палаці є також дитячий сектор, при якому успішно працюють показовий хор хлопчиків, ляльковий театр та ряд інших гуртків. Позитивні наслідки роботи мають столярний, слюсарний та радіотехнічний гуртки.

На міському огляді робітничих клубів Палац культури робітників промисловості продовольчих товарів одержав Перехідний кубок і Грамоту 1957 року за краще культурне обслуговування трудящих міста.