Відповідно до рішення Київського міськвиконкому № 1611 від 29.10.1963 р., ділянку по вул. Горького, 180 на місці занедбаної промислової забудови було відведено Державному комітету Ради Міністрів УРСР з координації науково-дослідних робіт для будівництва лабораторного корпусу Інституту технічної інформації. Попередню забудову було знесено, а 1 квітня 1964 р. міське Управління у справах будівництва і архітектури видало архітектурно-планувальне завдання на нове будівництво. З урахуванням цього завдання у серпні 1964 р. було підготовлено концепцію архітектурного проекту будівлі Інституту технічної інформації. Проект виконував інститут Київпроект, його авторами були архітектори Флоріан Юр’єв, Лев Новиков, інженери Олексій Печенов, Вадим Коваль та ін.
Будівництво лабораторного корпусу інституту розпочалося у 1964 р. (іл.9). Варто згадати, що це були часи надзвичайного зростання суспільної уваги до прогресу в науці й техніці. Гучні успіхи фізики, хімії, обчислювальної техніки, небачених раніше технологій вселяли надію на всесилля науково-технічної революції (НТР) та її швидке прикладне втілення, на досягнення загального щастя й достатку. Безмежний ентузіазм викликали перші космічні польоти. Спалахнув інтерес до творів наукової фантастики, автори яких змальовували яскраві картини близького світлого майбутнього, намагалися уявити собі технічні пристрої, будинки, міста наступних десятиліть. Очевидно, саме на хвилі таких настроїв формувалося об’ємно-просторове вирішення хмарочосу наприкінці вул. Горького, призначення якого (розміщення служб науково-технічної та патентної інформації) якраз знаменувало невпинний поступ НТР.
Композиція будівлі (іл.5) поєднала три різновеликих об’єми: довгасту 2-поверхову споруду, висотну 16-поверхову частину, кінолекційний зал; для забезпечення незалежної роботи конструкцій частини відокремлені одна від одної осадочними швами. При цьому двоповерховий об’єм був призначений для республіканської науково-технічної бібліотеки з книгосховищем на 1 млн. одиниць зберігання та чотирма читальними залами (складний рельєф дозволив також улаштувати цокольний поверх із виробничими приміщеннями). У висотній частині (іл.7, 8) розмістилися довідково-інформаційний фонд, офіси та галузеві лабораторії інституту. Оформлення фасадів базувалося на чіткому поєднанні тиньку та оскленої поверхні.
Утім, до загального раціонального вирішення фасадів додано «рукотворний» елемент: на рівні першого поверху довгастого горизонтального об’єму було розміщено низку барельєфів з білого архітектурного бетону. Загальна кількість плит з барельєфами, рівномірно розташованих уздовж фасаду, – дев’ять. На них у символічних образах показано різні галузі людської діяльності (фізика, хімія, кібернетика, біологія, енергетика, промисловість, освоєння космосу тощо). Барельєфи мають спільне композиційне вирішення: профільні зображення ідеалізованих постатей юнаків або дівчат вписано до квадратного формату на зразок античних метоп. Пружні пози персонажів у тісному контурі плит справляють враження могутньої прихованої енергії. Автором барельєфів був відомий український скульптор Борис Довгань (1928–2019).
Вирішення будівлі зі сполученням вертикального, горизонтального та лінзоподібного об’ємів позначене очевидним впливом творчості одного з провідних світових архітекторів ХХ століття Оскара Німейєра, зокрема – проектованого ним Палацу Національного конгресу Бразилії (м. Бразиліа, 1960 р.).
«Родзинкою» архітектурного твору став об’єм кінолекційного залу, що нагадує велетенську двоякоопуклу лінзу діаметром 34,28 м (іл.6) – так звана «літаюча тарілка». При цьому нижній залізобетонний сегмент через систему радіально-кільцевих балок спирається на шість колон, якими тиск передається крізь всі поверхи на фундамент – монолітну залізобетонну ребристу плиту завтовшки 1,15 м. Верхній сегмент є покриттям залу; він зварений з металевих панелей і спирається на 12 залізобетонних колон по зовнішньому кільцю верхнього сегменту. Підвісна стеля має спеціальні поворотні пристрої для акустичної настройки залу. Інтер’єр кінолекційної аудиторії на 519 місць, яка нині використовується також як конференц-зала, прикрашено розписом на теми досягнень науки й техніки (іл.18).
Докладна характеристика конструкцій будівлі та її параметрів наведена у Додатку.
Зображення «будинку майбутнього», зведення якого було завершено у 1971 р., з’явилися в ілюстрованих путівниках по місту, на поштових картках (іл.11, 12). Цей об’єкт навіть послужив моделлю для живописців – співців нового Києва (іл.10). Ще в пояснювальній записці до проекту було відзначено, що «композиционно в застройке площади здание лабораторного корпуса института является доминирующим, хорошо просматривающимся со всех возможных подъездов к площади». Дійсно, завдяки рельєфу місцевості монументальна споруда заввишки 60 м та об’ємом понад 70 тис. куб. м виразно сприймалася з боку Деміївки та від залізничного полотна, ніби зорово відкриваючи для околиць головну частину сучасного міста. Згодом площу було оточено іншими будівлями, але будинок інституту, що нині має назву «Український інститут науково-технічної експертизи та інформації» (УкрІНТЕІ), досі залишається зразком сміливої архітектурної та інженерної творчості, пошуку цікавих гостросучасних рішень.
Досліджуваний об’єкт зберігає свою автентичність (див. іл.13, 14). У 2018 р. відбувався ремонт суцільних скляних вікон висотної частини (іл.15), проте оновлена фактура жодним чином не вплинула на первинне архітектурно-просторове вирішення (іл.16).
У липні 2020 р. силами та коштом архітектора Віталія Молочко та меценатського проекту «Українська скрипка 1000 років» було відремонтовано дах купола (випуклої лінзи) «Літаючої тарілки», що врятувало від загрози руйнування всієї будівлі (див. іл..21,22,23).
Разом з тим, доводиться констатувати, що для визначної будівлі існує небезпека втрати домінуючого стану у забудові площі, нівечення її архітектурних особливостей. Це пов’язано з розбудовою комерційного комплексу, що прилягає до досліджуваного об’єкта з південного заходу (див. іл..19, 20). Необхідно вжити заходів для збереження містобудівної ролі одного з найцінніших зразків архітектури київського модернізму 1960-х рр.
Довідку підготував член колегії Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури М. Кальницький
