Ділянка по проспекту Перемоги, 10 розташована в межах Центрального історичного ареалу м. Києва. Межі ареалу затверджено в складі Генерального плану м. Києва рішенням Київської міської ради від 28.03.2002 № 370/1804. Пріоритетним напрямком діяльності в зоні історичних ареалів є збереження традиційного характеру середовища, збереження містоформуючої ролі архітектурної спадщини. Межі і режими використання історичних ареалів визначаються за історико-культурним потенціалом та загальною містобудівною структурою.
Пріоритетним напрямком діяльності в зоні історичних ареалів є збереження традиційного характеру середовища, збереження містоформуючої ролі архітектурної спадщини. В історичних ареалах міст основним видом містобудівної діяльності є регенерація та реконструкція.
Ділянка розташована в межах території зони регулювання забудови третьої категорії (рішення виконкому Київської міської Ради народних депутатів від 16.07.1979 № 920 і розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17.05.2002 № 979).
Згідно зі статусом цієї зони (постанова № 979, додаток 2, п.12 та 10.6), на її території «повинен бути врахований композиційний характер традиційного історичного середовища. Збереження планувально-просторової композиції, візуальних зв’язків, співмасштабне нове будівництво. В зонах регулювання забудови допускається нове будівництво із збереженням основних прийомів, характерних для історичної забудови традиційного історичного середовища пам’яток: регламентація висоти, розміру, будівельних матеріалів і оздоблення фасадів будинків чи споруд, їх пластика, кольорове вирішення, характер покрівель та інше архітектурно-художнє вирішення; благоустрій та озеленення території»; при цьому проекти об’єктів архітектури мають пройти розгляд пам’яткоохоронних органів.
Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міськради народних депутатів від 21.01.1986 № 49 досліджуваний будинок по проспекту Перемоги, 10 визнано пам’яткою архітектури місцевого значення, охоронний № 118. На цей об’єкт поширюються норми чинного пам’яткоохоронного законодавства України.
Як і для переважної більшості міських кварталів, територія кварталу, що розглядається, була поділена на окремі земельні ділянки, що перебували у приватній власності. Так, досліджуваній ділянці по проспекту Перемоги, 10 відповідали три історичних садиби по колишньому Бібіковському бульвару. Певний час вони мали номери 76, 78 і 80; після тотальної перенумерації київських домоволодінь у 1898 р. ділянки отримали відповідно номери 82, 84 і 86.
Згідно з архівними відомостями, садиби мали вельми скромну забудову. Так, за даними на 1890-і рр. на ділянці № 86 [78], яка належала студентові Миколі Слободзинському, містилися дерев’яний одноповерховий на цегляному напівповерсі чільний будинок і такий самий флігель. Розміщення будинків на цих садибах за станом на 1920-і рр. показане на іл.8.
Після того, як у 1934 р. Києву повернули статус столиці України, на території міста було розпочато зведення нових приміщень для численних державних, громадських, освітніх установ. У цей час було вирішено створити в місті першу в Радянському Союзі Торговельну академію імені Й. В. Сталіна. Новий вищий навчальний заклад тимчасово розмістили в хімічному корпусі Київського політехнічного інституту, а між тим під нове будівництво призначили три суміжні ділянки по бульвару Тараса Шевченка, 82, 84 і 86, звільнені від попередньої забудови.
Автором проекту навчального корпусу Торговельної академії став видатний український зодчий і педагог Дмитро Михайлович Дяченко (1887–1942). Він отримав фахову освіту в Петербурзькому інституті цивільних інженерів. Найбільш продуктивними для нього були 1920-і – 1930-і рр., коли він проявив себе як майстер конструктивізму і водночас видатний інтерпретатор історичних архітектурних стилів. Зокрема, у своєму найвідомішому витворі – комплексі сільськогосподарських навчальних закладів у Голосієві – Д. Дяченко успішно застосував форми українського бароко. На жаль; доля зодчого склалася трагічно: його життя обірвалося в сталінських таборах.
Для досліджуваної споруди Д. Дяченко обрав мотиви класицизму та ампіру. Це проявилося, зокрема, в строго симетричній композиції, у використанні різноманітних ордерних елементів. Будівлю значно відсунуто від червоної лінії забудови магістралі. Центральний триповерховий об’єм разом з бічними двоповерховими крилами утворює просторий курдонер, по осі якого біля головного входу розміщено піднесений на висоту цоколю чотириколонний портик коринфського ордера. Подібними портиками з парних колон оформлено й бічні крила. У курдонері і на окремих ділянках бічних фасадів використано елементи коринфського ордера у вигляді міжвіконних пілястр. На висоті підвіконня третього поверху по периметру споруди міститься розкріпований класичний антаблемент, який завершує колони й пілястри. Над антаблементом влаштовано третій поверх з актовою залою, що має вигляд аттикового ярусу. Високий цоколь, обличкований полірованим каменем, утворює додаткове горизонтальне членування фасадів. Прорізи вікон і дверей перших двох поверхів прямокутні, вікна зали на третьому поверсі з вулиці аркові, оздоблені архівольтами із замковими каменями та пілястрами тосканського ордера. Об’єм верхнього поверху на чільному фасаді завершує глухий парапет; двоповерхові крила увінчано парапетом у вигляді балюстради. Архітектура бічних і тильного фасадів з аналогічними горизонтальними членуваннями відзначається спрощеним вирішенням. Перекриття пласкі залізобетонні; дах вальмовий на дерев’яних кроквах, критий бляхою.
Будинку було надано монументальний, урочистий вигляд. Згідно з попереднім задумом, фасад будівлі мав отримати також скульптурний декор (статуя Й. Сталіна перед головним входом, символічні статуї над колонами порталу, утримувачі щита з радянською символікою над центральним парапетом – див. іл.16, 17). Проте ці елементи проекту не були реалізовані.
Будівництво тривало з 1935 по 1938 р. (іл.19–21). Про його перебіг можна дізнатися зі статті 1937 р., наведеної в Додатку. Наприкінці 1938 р. роботи було завершено.
Як засвідчує Додаток, загальний об’єм споруди становив 27 тис. куб. м. Навчальний корпус був розрахований на 300–500 студентів. У ньому розмістили як фахові, так і загальні підрозділи, навчальні кабінети, лабораторії, бібліотеку тощо.
Первинний план 2-го поверху будівлі показаний на іл.19. Чільний фасад виходить вікнами на південь. Планування зробили коридорним, з однобічним розташуванням приміщень. На першому поверсі запланували вестибюль з роздягальнями, адміністративні приміщення, кабінети й лабораторії, на другому – великі аудиторії, на третьому – залу на 320 місць, освітлену з двох боків. Поверхи сполучаються чотирма розміщеними у торцях коридорів центрального об’єму й бічних крил двомаршовими сходовими клітками, що виступають на бічних фасадах.
В оздобленні інтер’єрів так само застосовано класичні форми (іл.58).
Споруду було використано за первинним призначенням лише в перші роки її існування. Упродовж нацистської окупації Києва 1941–1943 рр. вона не зазнала пошкоджень (іл.22). По війні, коли в умовах розрухи стала надзвичайно актуальною будівельна діяльність, навчальний корпус передали в розпорядження Київського інженерно-будівельного інституту (2-й навчальний корпус). Тут, починаючи з 1944 р., навчалася плеяда видатних будівничих, котрі закінчували інститут у 1940-і – 1970-і рр., викладали знані фахівці інженерно-будівельної справи. Через зміну частини забудови по бульвару Тараса Шевченка корпус отримав новий № 78.
Загальний вигляд досліджуваної будівлі після розміщення тут КІБІ показано на іл.23–28, ескізи обмірів фасаду та окремих деталей – на іл.29–31. У 1958 р. відбулася реконструкція споруди за проектом архітектора В. Фадеїчева. Вона не вплинула на вигляд навчального корпусу з боку бульвару, проте з тилу було забудовано простір між двома ризалітами на висоті трьох поверхів зі створенням додаткових приміщень (іл.41–44, 53). У 1960-і рр. було надбудовано другим поверхом одноповерховий лабораторний флігель інституту8, який сполучили зі східним фасадом основного будинку переходом (іл.52).
В ході експлуатації було виявлено високий рівень ґрунтових вод, пов’язаний із близькістю підземного русла р. Скоморох. Спостерігалися тріщини у стінах, підмоклі ділянки, обвалення тиньку тощо. Навколо будівлі влаштували кільцевий дренаж.
З 1980-х рр. досліджуваний будинок використовується як адміністративна споруда (теперішню адресу – № 10 по проспекту Перемоги – отримано у 1985 р.). Нині тут міститься Міністерство освіти і науки України. Наявний вигляд будівлі показаний на іл.45–60.
Досліджуваний будинок являє собою цінний зразок українського зодчества 1930-х рр., є твором відомого архітектора Дмитра Дяченка, має статус пам’ятки архітектури місцевого значення. Будівельні роботи на цьому об’єкті слід проводити засобами наукової реставрації.
Довідку підготував член колегії Головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури М. Кальницький
